Секрет села Рогачі (Музей сучасної апітерапії)

В статті «Перший у світі музей сучасної апітерапії (бджолиної терапії) створюється на Житомирщині» частково говорилось про унікальність цього місця, тим більше, що село Рогачі, в якому створюється музей, має славну і доволі давню історію.

Невеличкий населений пункт Рогачі знаходиться в глухомані Житомирської області, але декілька тисяч років тому тут процвітало доволі бурхливе життя.

Село Рогачі розташоване в південно – східній частині Ружинського району Житомирської області в 16 км від райцентру Ружин, в 125 км від обласного центру – міста Житомир і в 160 кілометрах від Києва. Через село протікає річка Горіхівка, яка південніше села з’єднується з річкою Горіхова (Оріховатка друга назва). Південніше смт Погребище Оріховатка впадає в річку Рось.

В минулому землі поза селом зі східної і південної сторін були вкриті густими лісами і болотами, а з півночі, сходу та заходу село прикривалось від ворогів крутими схилами і річками Горіхівкою і Оріховаткою. На схід від села і зараз збереглися унікальні, мальовничі схили з залишками дрімучого лісу.

В кілометрі від околиці села з північного сходу на південь тягнувся Караванський шлях, яким ще у ХVIII столітті йшли каравани купців із сходу до Галичини, Європи, Москви, проходили валки чумаків з сіллю.

До середини 20–х років ХХ ст. на перехресті доріг з Рогачів та Караванського шляху стояла корчма, де відпочивали подорожні і місцеві мешканці. В районі Вербичок, так іменується місце, яке було південніше корчми в 50-х і на початку 60-х років минулого століття діти ще знаходили старовинні монетки.

За офіційними даними с. Рогачі відоме з ХVIII століття. Свою назву Рогачі отримало в1746 році. Належало до Погребищанського ключа, а у 1790 році перейшло до генерала Любовицького, який у 1805 році продав його пану Карницькому за 70 тис. рублів золотом. Карницький побудував маєток на околиці села, де мешкав зі своєю родиною: дружиною та синами - Цезарем і Венциславом. Згодом в маєтку залишився тільки Венцислав Карницький. Наприкінці 18 століття в маєтку, який мав солом’яну та очеретяну покрівлю даху трапилася пожежа із-за несправності пічного опалення. Була сильна буря і палаючий солом’яний сніп перелетів через панський ставок і впав на покрівлю першої селянської хати, а через пів години вже палала вся вулиця, на якій вигоріли не тільки хати, а і всі господарські споруди. Сприяло цьому і те, що пожежа трапилась після жнив і біля кожної хати було багато соломи, яку використовували як для тварин, так і для палива. Після відбудови ця вулиця отримала назву «Нова вулиця».

Пан Карницький вже на новому місці теж відбудував палац по проекту архітектора з Києва Кароля Іваницького в неокласичному стилі. Кошторис будівлі садиби – 69 тисяч рублів, по мірках того часу це була дуже істотна сума. В подальшому Венцислав Карницький ще багато разів змінював деякі деталі палацу. Завершальні зміни він зробив незадовго до жовтневої революції.

Сама вишукана архітектурна деталь палацу, яка відразу звертає на себе увага, – масивний портик із шістьма так званими коринфськими колонами й збереженим до наших днів гербом сімейства Карницьких.

Головна цегляна споруда – чудова палацова будівля, у минулому була багато прикрашена не лише зовні, але також і всередині. У ті часи польська шляхта тут влаштовувала бали та прийоми. З парадного в'їзду новоприбулі гості мали можливість помилуватися гарним ставком, довгою каштановою алеєю, у глибині якої виднівся вишуканий парадний фасад із шестиколонним портиком.

Всередині знаходився вестибюль з дванадцятьма картинами, зі сторони саду був розташований Зелений салон, де зберігалася колекція табакерок, серед яких траплялися також екземпляри із золота, прикрашені діамантами. Крім Зеленого салону, тут був розташований також Золотий салон, в якому було розміщено кілька картин голландських художників та дві акварелі славетного польського художника Юліуша Коссака із циклу "Битва під Хотином".

Їдальня палацу була розкішно декорована, зі стелі звисала люстра, донині залишилися лише фрагменти колишнього багатства їдальні у формі голів міфічних творінь. Стіни були прикрашені східними килимами. Однак, це все загинуло або було вивезено у часи жовтневої революції XX ст.

Пан Карницький знав толк як у зернових культурах, так і в тваринництві та рибництві. Ставок використовувався циклічно: два роки вирощувалась риба, а на третій рік на намулі ложе водойми вирощувалась капуста та інші овочеві культури. Як стверджували старожили: капуста, що вирощена на намулах, сягала дуже великих розмірів – 8-10 кг і це при відсутності гібридів.

Овочеві культури і рибу пан Карницький постачав до Києва.

Громадський став, який знаходиться вище панського, теж був створений паном Карницьким.

Пан Карницький поставляв до Києва і чудові фрукти із свого саду, який знаходився поряд із палацом і гості завжди мали можливість прогулюватись в ньому та куштувати плоди кращих сортів яблук, груш, вишень, черешень, слив тощо.

Венцислав Карницький дуже любив коней, у нього була стайня арабських скакунів, третя по величині в південно-східних межах колишньої Речі Посполитої.

Колись восьмеро коней мого діда забрели на панське поле і їх закрили в стайні Карницького. Дід попросив пана, щоб він віддав йому коней, на що той відповів:

- Павло, чув я від людей, що ти найдужчий в селі і тебе прозвали Дубинчаком. Якщо перекинеш будь-якого зі своїх коней через мій мур, то забирай коней без всякого викупу та ще й у придачу візьмеш двох моїх арабських скакунів. А якщо не перекинеш, то усі твої коні залишаться у мене.

- Погоджуюсь пане, тільки не поруште своє шляхетське слово та накажіть слугам привести до муру гнідого жеребця - відповів мій дід.

Гнідий жеребець був розкішним конем і пан Венцислав був упевнений, що не зможе мій дід перекинути декілька центнерів через мур та він помилився.

Дід поставив передні ноги жеребця на вершину муру і щосили вдарив лозиною по його «горішкам». За секунду кінь перецибнув мур тай поскакав щодуху додому.

Здивувався Карницький такому простому рішенню тай сказав дідові:

- А ти Павло дуже розумний. Забирай своїх коней та візьми ще двох скакунів.

Цей випадок підтверджує, що пан Карницький був чесною і порядною людиною.

В стороні від палацу були великі стайні і господарські споруди, проте до сьогодні вціліли тільки залишки льоху. Майже зовсім не постраждала під'їзна дорога до будинку. При радянській владі у приміщеннях палацу знаходилася школа, тож від первісного інтер'єру тут мало що залишилося, хоча ще можна оглянути залишки старої ліпнини.

Прикро визнавати, що навіть в роки Великої Вітчизняної війни при німецькій окупації сам палац майже не постраждав, а ось за роки нашої незалежності йому було завдано непоправимої шкоди. На жаль, подібне відбувається по всій Україні: починаючи від столичного міста Києва і завершуючи селом Рогачі, яке знаходиться в глухомані Житомирської області. За ці роки незалежності знищено в 4 рази більше, ніж за роки Гражданської війни 1917-1922 р. і Великої Вітчизняної війни 1941-1942 р.

Я впевнений, що Україна розквітне, коли ми навчимося цінувати і зберігати надбання попередніх поколінь.

Станом на сьогоднішній день палац Карницьких у Рогачах Ружинського району, де колись вирувало світське життя польської шляхти – покинутий і швидко руйнується, хоча у минулому відзначався багатством та розкішшю своїх інтер'єрів. 

Пан Карницький помер у віці 50-ти років перед жовтневою революцією і був похоронений в сусідньому селі Топори на польському кладовищі.

У Карницького була позашлюбна дочка від ключниці Насті, яку він видав заміж за свого повара Менжинського і подарував їм будинок і лісок в Куті. Половина цього будинку збереглася до наших днів.

В часи жовтневої революції активісти-революціонери убивали панів, а в Рогачах виникла проблема, бо пан помер не дочекавшись революції. І тоді активісти села на чолі з п’яницею Митрофаном Ревою згадали про існування панського повара. Тож за пропозицією Митрофана Реви було прийнято рішення розстріляти повара Менжинського. При розстрілі повара влаштували святкову церемонію. З п’яними криками: «Панам смерть», «Бий панів» та горлання деяких куплетів революційних пісень його обвели три рази навколо села, щоб він попрощався з цим світом, і розстріляли. А далі активісти продовжили п’яну гулянку та горлання пісень.

В подальшому головний активіст Митрофан Рева став головою сільської ради, але згодом «з’їхав з глузду». Його син Микола Рева теж був головою сільської ради, але як і батько «з’їхав з глузду» і рано помер. В ранньому віці помер і його син. Дочка Лариса за зловживання алкоголем була вислана з Києва в село Рогачі і її мати сільський фельдшер, не витримавши позору, отруїлась. В невдовзі в молодому віці померла від алкоголю і її дочка Лариса. На цьому рід активіста-революціонера Митрофана Реви завершився.

Доля інших активістів та їх родин завершилась трагічно ще раніше (до 1941 року).

Ось така була розплата за невинно загублену душу повара Менжинського.

В цьому житті за все потрібно платити. Саме про це я хочу нагадати сьогоднішнім активістам.

Після вбивства повара Менжинського ключниця Настя зробила спробу виїхати до Польщі, але її не пропустили на кордоні та через якогось поляка їй все ж таки вдалося переправити туди дочку. Дочка ключниці Насті народила сина Яна, який і зараз мешкає в Польщі. Так що кров Карницьких збереглася і до сьогодні.

Ще однією історичною та архітектурною пам’яткою був храм Покрови Пресвятої Богородиці побудований моїм прапрапрадідом Отто Оноракі. Він був німець і служив в російській армії по запрошенню цариці. В той час було модно запрошувати іноземців для служби в армії. По завершенню служби цариця виділила йому чималу ділянку землі в с. Рогачі, де він побудував шість вітряних млинів і одного водяного. Залишки дамби, яку він побудував для водяного млина збереглися до наших днів в хорошому стані. Тож не випадково він отримав спочатку призвісько, а згодом і прізвище Мельничук. Жінка Отто Оноракі була німкенею і звали її Марі. Це і зараз дуже поширене ім’я в Німеччині. В Рогачах її прозвали на український манер Марусею.

Третина села Рогачі може вважатися потомками Отто Оноракі і Марі Оноракі. Тобто усі хто має якесь відношення до прізвища Мельничук мають німецьке походження і є потомки Отто Оноракі. Моя бабуня по мамі теж була із роду Мельничуків.

Вивчаючи своє родове походження в 90-х роках минулого століття я зробив для себе дивне відкриття: майже усі російські царські родини, високі державні мужі того часу, прославлені полководці (в тому числі Суворов і Кутузов), науковці (окрім Ломоносова) та освоювачі Аляски і картографи нових земель були німцями. Російські історики давали їм російські імена і прізвища, скриваючи справжнє національне походження. Ця тенденція зберігається і тепер.

Тож не дивно звідки взявся на теренах України німець Отто Оноракі.

В центрі села Отто Оноракі запропонував побудувати церкву на місті обістя (садиби) Григорія по призвістку Маковей, який згодом отримав прізвище Маковенко, тому що на місті цієї садиби тисячі років тому було поклоніння язичним Богам, про це свідчили декілька камінців з зображенням сходу сонця із-за обрію, повного сонця, наростаючого місяця, повного місяця, зірки і ієрогліфів. Тобто наші предки одночасно поклонялися сонцю, місяцю і зірці, можливо Полярній, що багатьом вказувала шлях.

Та так сталося, що з якихось причин Отто Оноракі не зміг домовитися з Григорієм Маковейом і тому місце для церкви визначили 150 м західніше від бувшого місця поклоніння язичним та до язичним Богам. За збігом обставин на початку ХІХ століття поріднилися родини Маковенко і Мельничук. Павло Маковенко, -це був мій дід, а Фросина Мельничук – це моя бабуня.

Камінці з зображеннями сонця, місяця, зірки і ієрогліфів були закладені в фундамент церкви.

Перед будівництвом церкви Отто Оноракі посперечався на велику суму грошей з паном з с. Морозівка, що зуміє побудувати дзвіницю як у Софійському соборі. Це йому не вдалося і він програв. Щоб не розорити свою сім’ю він застрелився. Не дивлячись на те, що він закінчив життя самогубством його похоронили на самому почесному місці під церквою. І це не дивно, бо церква була побудована не на гроші громади, а на його гроші.

У ці часи відбулася боротьба між Польщею та Російською імперією і наприкінці 18 століття Рогачі надовго стали частиною православної Російської імперії, позбувшись католицьких утисків. Рогачівська церква була типовою для того часу трикупольною деревяною спорудою. Розкішною була церковна бібліотека. У Рогачівському Покровському храмі перебувало чимало рідкісних стародруків, виданих у друкарнях Києва, Чернігова, Москви. Особливо виділялось велике і коштовне напристольне «Євангеліє», яке виносили з вівтаря для читання мирянам під час богослужіння. Крім нього, у храмі перебували книги «Апостол», «Псалтир», «Часослов», «Житія святих», «Тріоді», «Служебники», молитвослови, збірки акафістів. Оригінальним явищем того часу була обов’язкова наявність у Рогачівській церкві медичних книг — «Пастырское увещание о привитии коровьей оспы», «Лечение болезней простыми средствами» і т. п.

Дзвіниця церкви була на чотири дзвони. Найбільший важив 12 пудів (200 кг), ще один — 8 пудів, а два менші — по 3 пуди.

На жаль, так трапилося, що в 1957 році заздренні очі батюшка при ремонті церкви побачили, що громовідвід, який заходить із хреста в дзвіницю виготовлений із платини. В одну із місячних ночей він заліз на дзвіницю і украв громовідвід. На другий день, коли він фарбував хреста, поривом вітру його підкинуло на мотузковій драбині і вдарило об бік дзвіниці. Через декілька днів він помер, а ще через тиждень після його смерті в церкву попала блискавка і вона згоріла. Матушка (жінка священика) здала платину державі, яка виділила їй щедру нагороду 25% від загальної вартості платини.

Ось так з вини жадібного попа була втрачена цінна реліквія, а разом з церквою були втрачені і тисячолітні артефакти – це камінці з зображеннями сходу сонця із-за обрію, сонця, наростаючого місяця, повного місяця і зірки. Зі слів мешканців села Олексія Грицаюк і Марії Іванівни Мельничук фундамент церкви був розібраний і все каміння разом з артефактами було використане для реконструкції греблі панського ставка в 1959 році. Завдяки старанням підприємця Василя Кучеренко зараз на цьому місці відроджується нова церковна будівля, але без тисячолітніх артефактів.

 

Не дивлячись на те, що село Рогачі отримало свою назву в 1746 році, тут і тисячі років тому мешкали люди. Археологічною експедицією на чолі з археологом В.К. Гончаровим знайдені сліди трипільської культури. Сліди трипільської і до трипільської культур знайдені і на території нинішнього Музею сучасної бджолотерапії.

Археологом В.Т. Антоновичем зареєстровано городище між селами Топори та Рогачі (пізніше віднесене В.К. Гончаровим до черняхівської культури ).

Протягом декількох тисячоліть тут точилася боротьба місцевого населення з чужаками, які часто приходили на багаті землі з півдня, заходу та сходу. Ця боротьба закінчувалася то перемогою тубільного населення /фракійців/, то асиміляцією зі скіфами, то окупацією території готами.

Тривалий час на теренах с. Рогачі проживали анти. Анти – це носії черняхівської культури, які заселяли лісостеп від Дніпра до Дністра. Дещо пізніше сюди прийшли уличі.

У 885 році утвердившись у Києві князь Олег розпочинає боротьбу з уличами та їхніми сусідами тиверцями. Князь будує лінію городів і заселяє їх людьми. Так у верхів’ях Росі та Роставиці появляються міста Ростовець, Неятин та Іргачов. Іргачов - це була назва с. Рогачі до ХVIIІ століття. В селі Рогачі зареєстровано овальне городище, що мало назву Замок. Аванпостом Іргачова були село Городок, яке в документах ХVIIІ ст. називалося Підгородком та село Морозівка. За селом Морозівка  на перехресті між теперішніми селами Бурківці – Морозівка – Новофастів була розташовувана сторожа, що була на посту від 7до 14 днів вахти. Потім змінювалась. Їх сімꞌї проживали неподалік, у безпечному місці – між берегами річок Горіхова а Вꞌятка на місці теперішнього села Морозівка.

Віхи, виставлені Ярославом Мудрим у вигляді величезних каменів з написами « Азмь есть земля Руськая» місцями збереглися і до наших днів. Так один з них, вагою понад 10 т., був вилучений неподалік, вище вказаного перехрестя, з болота і встановлений в центрі села Морозівка. Під час робіт була втрачена основна частина з автентичним написом, тому замінена на сучасну.

В другій половині квітня 1240 року востаннє застава сторожа сповістила місто Іргачов та Київ про нашестя татаро-монгольського іга. Яке з 1 травня по 1 вересня взяло в облогу столицю в змові з Андрієм Боголюбським, сином Юрія Долгорукого, заснувавшого в 1147 році Москву та до останніх днів мріяв про Київський престол. Тому син його князь Сузданоський на той час відомстив киянам, пограбувавши близько 40 церков, а люду вбив без ліку. Викрав першу ікону Божої Матері з Десятинної церкви, подарунок княгині Ользі Візантійським царем Констянтином (нині знаходиться в Рязані) під псевдо іменем Рязанського Божої Матері. Вподальшому використовувалась Сталіном в кінці 1941 – початку 1942р.р. при обльоті літаком лінії фронту з надією зупинити фашистів, які рвались до Москви.

В районі  Біля городка є урочище Райки – назва городської околиці; рай – це назва загороднього дому князя.

Місто Іргачов (Грачов, Рогачів, друга і третя його назви) при князі Володимирі Мономаху було певною сторожею з півдня. З 1169 року місто і навколишні землі належать Володимиру Мстиславовичу. В давні часи місто Іргачов називали містом дев’яти джерел та дев’яти приток. Згідно легенді навколо міста було дев’ять ділянок і в кожній з них по дев’ять джерел, які наповнювали річку Горіхівку і Оріховатку і з’єднувались на південно-західній  околиці міста.

 

Тільки глибоке урочище на східній околиці села нагадує про існування тут дев’яти потужних джерел. Зараз джерела опустилися десь на 25-33 метри.

 

В цьому урочищі біля південних «Вербичок» теж було дев’ять джерел.

Окрім джерел, що були навколо міста, річка Горіхівка мала дев’ять приток. Основні три притоки формувались в болотах на північному Сході. Ці залісені болота простягались на десяток кілометрів південніше залишків будівель Морозівського радгоспу. Ще дві притоки формувались в болотах теперішнього лісу Круглик. Шоста притока формувалась в теперішньому селі Чехова. Сьома притока брала свій початок в болотах в районі «Вербичок», 1 км північніше с. Рогачі. Восьма притока починалася в болотах Ружинського лісу. Ну і дев’ята притока - на південному заході міста. Ширина річки Оріховатка сягала від 350 до 800 метрів, а глибина на фарватерній лінії була від 4-х до 8-ти метрів, що в свою чергу було суттєвою перепоною для ворогів зі Сходу, Півдня і Заходу. Та найцікавіше це те, що через теперішнє с. Топори річка Оріховатка в районі смт Ружин з’єднувалася з річкою Роставиця і відповідно існувало судноплавство до м. Іргачов як по річці Рось, так і по річці Роставиця. Варто також зазначити, що завдяки великим масивам лісів і болот в ті часи ґрунтові води залягали щонайменше на 15 метрів, а місцями і на 25 метрів вище теперішньої позначки. Тільки за останні 40 років ґрунтові води опустилися більше ніж на 1,5 метра. І це не дивно, бо Попельнянське лісництво, яке тут похабно господарює - займається тільки вирізкою, не посадивши ні одне дерево. Тож в подальшому рівень ґрунтових вод буде і далі опускатися, а річка мілітиме.

 

Складно тепер повірити, що ця річка колись була повноводною і бурхливою.

 

Південний схил над річкою Оріховаткою.

 

Західний схил над річкою Оріховаткою.

Ну а в ті давні часи Київська Русь після першої навали знову зазнала нову монголо – татарської навалу, але руйнувань чи яких-небудь інших слідів в літописі не виявлено. Виходячи з ДНК українців монголо-татарська навала, яка постійно використовується в історичних літописах – це риторична назва. Серед нападавших на русичів було не більше 2-3-х відсотків монголів, а інші – це татари та русичі Новгородського, Суздальського Московського та інших дрібних княжеств, які стали на сторону татар. В цей період можливо, що татари пройшли стороною або ж місто відкупилося.

У ХIV ст. Золота Орда розпадається і цим скористався литовський князь Ольгерд. Він підпорядковує землі Поросся і в тому числі місто Іргачов.

З 1602 року Іргачов належить брацлавському воєводі князеві Збаразькому. Містом правило ВІЧЕ. Люд тут вільно орав землю, хто де хотів і лише пізніше з них стали брати десятину та заставили платити поволочений податок. В містечку було багато церков та жителів грецького походження.

За легендами, які дійшли до наших днів місто Іргачов (Рогачів) в ХVII столітті було зруйновано татарами та русичами, які були на стороні татар. Згідно одній із легенд велика кількість мешканців міста тікаючи від татар попала в засідку і була потоплена в річці Оріхівка (Топірець – друга назва). Ті що уціліли, зібравшись на пагорбі, оплакували своїх рідних, що загинули від татарських стріл. В подальшому на місці пагорба, річки Оріхівка і м. Рогачів з’явились села, які отримали відповідну назву Ревуха (нині Зоряне), Топори і Рогачі.

Були періоди, коли село Рогачі було під Польщею. Тож не випадково одна із вулиць села носить назву Ляхецька.

Є багато цікавих фактів пов’язаних із стародавнім містом Іргачов (Рогачів) та найінтригуюча історія трапилася в 1916 році.

Йшла перша світова війна і через село проходили російські війська, переміщуючись в західному напрямку на зустріч німцям. Офіцери зайшли до церкви, щоб помолитися перед наступом на німців і тут один із них звернув увагу на кам’яний полутораметровий хрест, що стояв біля церкви.

-  Чи давно цей хрест стоїть тут? - зраділо запитав він у селян.

Селяни розповіли йому, що понад двадцять років тому покійний дід Василь Мельничук орючи відведену йому ділянку на громадському полі зачепив плугом камінь, а коли почав розкопувати, щоб його прибрати, камінь виявився хрестом, який стояв на камінній плиті. Хрест зірвали з плити, перевезли в село і встановили біля церкви.

-  А плиту, на якій стояв хрест, ви піднімали? - поцікавився офіцер.

Селяни пояснили йому, хрест стояв в отворі плити і для того щоб витягнути його не було необхідності піднімати плиту.

-  Покажіть місце де стояв в полі хрест, - попросив офіцер.

Пройшло більше двадцяти років і вже не було в живих ні одного чоловіка із тих хто приймав участь у викопуванні і витаскуванні хреста. Тож так ніхто й не зміг достовірно указати місце, де він знаходився.

Зрозумівши, що попереднє місце хреста встановити неможливо, офіцер показав селянам свою каблучку на якій були такі ж самі ієрогліфи як і на хресті. Ці ієрогліфи указували на місце захоронення родинного скарбу з дорогоцінним камінням, золотими та срібними прикрасами, який було захоронено ще в ХVII столітті при нападі татар на місто. Майже три століття каблучка передавалась від покоління до покоління та так і не виконала своєї задачі.

Прознав про скарби селяни три зими палили на цьому полі багаття, свердлили свердловини та копали ями та так і не найшли тієї плити на якій стояв хрест. Добре заробив на цьому тільки коваль, який кожен день кував свердла і заступи, які користувалися шаленим попитом.

Безпосередньо під селом Рогачі проходить багато печер, які використовувалися для збереження жінок і дітей в період навали ворога. Усі печери знаходяться в аварійному стані (за період з 1885 по 1925 рік було декілька обвалів) і тому їх дослідження неможливе. Не виключено, що вони мали з’єднання з природною порожниною для відводу ґрунтових вод. Останній обвал трапився в 2017 році на місці теперішнього Музею сучасної апітерапії. Спроби дослідження печери не увінчалися успіхом із-за її аварійного стану і послідуючого ще одного обвалу, який відбувся при дослідженні спелеологами. Але і те, що було досліджено вказує на те, що цій штучній печері декілька тисяч років. Окрім гадюк доволі великих розмірів в печері нічого не знайдено. Ми бережно ставимося до них і таке незвичайне сусідство нам не заважає. Так, на всякий випадок встановили кілки, щоб хтось випадково не потурбував мешканців печери. Їм теж потрібен спокій. І якщо їх не турбувати, то вони ніколи і нікому не завдадуть шкоди.

 

Існує легенда про сховані в криниці скарби в бочках з попередньої церкви, яка згоріла в період татарської навали. До речі, Отто Оноракі будував церкву на тому ж місці де була капличка, яка була тут побудована греками ще задовго до хрещення Русі князем Володимиром. Криниця, в якій були схоронені скарби, знаходилася в 40-70 метрах від церкви в східному напрямку.

В 1895 році при обвалі на старій присадибній ділянці Дунських одна дівчина, зробивши драбину з мотузків, спустилася в печеру і винесла звідти перлини та деякі жіночі прикраси і тут же померла. Перелякані люди закидали місце обвалу гноєм. Вони вважали, що дівчину вразила нечиста сила, яка охороняє скарби.

Існує легенда і про церкву, яка чомусь стояла на болоті. Коли в церкві йшло служіння, вона разом з присутніми в ній людьми опустилась у болотну трясовину. Тривалий час тільки верхівка хреста указувала на її місце. Згодом і хрест зник у болотній гущі. Це місце і тепер зовуть «У хреста». В дитинстві ми лягали на землю, щоб почути як б’ють дзвони в затонулій церкві.

Недалеко від присадибної ділянки Макарушків в 1905 році жили два брати, яким було вже за сорок років і вони були нежонаті. Про таких в народі кажуть: живуть як Бобилі. Восени о 6-й годині ранку піднявся молодший брат поратися, сунув він вила в яму, щоб набрати жому (відходи від цукрового буряка при виробництві цукру), а яма пуста.

- Петро вставай, у нас жом украли, - звернувся він до старшого брата.

- Ти що здурів, хто це буде красти з ями жом, коли на цукровому заводі в сусідньому селі його тьма тьмуща, - відповів Петро.

Та підійшовши до ями вони тільки руками розвели, бо яма і насправді була пуста. А коли розвиднилося, то вони побачили, що їхній жом провалився в здоровенну печеру.

В той же день спустили на мотузках в печеру одного із любителів пошуку скарбів, але його факел погас і він злякано закричав:

-  Жом на купці, стіни гладенькі, стеля висока, тягніть!

Ось так і завершилося останнє дослідження печери під стародавнім містом Іргачов.

Черговий обвал печери відбувся після проливних дощів в 1925 році на дорозі напроти церковно-приходської школи (нині поряд знаходиться сільська рада). Під обвал попала 9-ти річна дівчинка, що перебігала дорогу. Дівчинку спасли, але ніяких спроб дослідити печеру не було.

З давніх часів село Рогачі Ружинського району Житомирської області було оповите різними легендами і таємницями. Порожнини, які є під селом, сприймались за штучні печери, що були зроблені в глибоку давнину для переховування від нападів ворогів. Та скоріше за все вони мають природне походження. Тому що обвали, які були раніше, говорять про те, що ці порожнини мають великі розміри.

Штучно зробити такі печери не було необхідності, та це і не просто і при застосуванні сучасної техніки. Можна тільки припустити, що колись під містом Іргачов (Рогачів) була зроблена невелика штучна печера, яка випадково з’єдналася з природними порожнинами.

Викликала сумнів одна із легенд про церкву, яка чомусь стояла на болоті. Коли в церкві відбувалося Великодні служіння, вона разом з присутніми в ній і навколо неї людьми опустилася у болотну трясовину. Ніхто із присутніх людей, що були в церкві і поряд з нею не врятувався. Їх усіх поглинула болотна гуща. Тривалий час тільки верхівка хреста указувала на її місце. Згодом і хрест теж зник. Але і після зникнення хреста мешканці навколишніх поселень ще довго приходили сюди, щоб поклонитися загиблим. Навіть ще на початку ХІХ століття тут відбувалися молебні. Звичайно, це є підтвердженням справедливості існуючої легенди, але тут дещо не в’яжеться.

Наприклад, виникає звичайне запитання: навіщо було будувати церкву на болоті та ще й на трясовині? Чому вона була побудована за містом?

В молодості я виходив тисячі кілометрів по тайзі Уралу, Новосибірської області і Красноярського краю. Добре знаю можливості болота і трясовини. І сам не раз попадав у болотяне жерло.

Болото і трясовина справді має властивість засмоктувати усе, що в неї потрапляє. Але цей процес не є раптовим, тож у людей, які перебували в церкві на богослужінні, а тим більше біля церкви була можливість врятуватися. Церква була дерев’яна, а болото засмоктує тільки намоклу деревину — це теж не в’яжеться з відомими нам законами фізики.

Не знаходячи відповіді на ці запитання, я з великим сумнівом ставився до цієї легенди, хоча з іншого боку вона виглядала дуже достовірно. Тим більше, що, як ми уже знаємо, складно довіряти історичним літописам, бо в більшості випадків їх писали в угоду тому чи іншому правителю. Для прикладу можна заглянути в історію КПРС, де розповідається про те як знущався російський цар над В.І. Леніним, заславши його в с. Шушинське, замовчуючи про те, що він був засланий у Красноярську губернію і як дворянин мав право вибору місця свого так званого заточення в цій губернії. Красноярська губернія простягалася на тисячі кілометрів: від Північного полюсу до Монголії і В.І. Ленін вибрав с. Шушинське, яке розташоване в Мінусинській впадині. Ця впадина належала до однієї із найкращих кліматичних зон земної кулі. Велика рівнинна впадина оточена горами і хребтом скоріше нагадувала не Сибір, а Швейцарію з її Альпами. Тут ростуть кавуни і дині, а помідори такі смачні і великі, яких не побачиш ніде на всій земній кулі.

Все це пояснюється тим, що Мінусинська впадина оточена гірським масивом: з півдня — Західними Саянами, на заході — Абаканським хребтом, з півночі — острогами Кузнецького Алатау і на сході острогами Східних Саян.

Завдяки цьому холодні вітри не мають змоги проникнути до впадини і тут створився своєрідний клімат не схожий не те що на сибірський, а і на інші терени земної кулі.

В 1972 році я кілька разів відвідував Мінусинську впадину і мав можливість поспілкуватися з хакаськими старожилами, котрі бачили Леніна в своєму дитинстві і з їх розповідей його заслання було більш схоже на курорт, ніж на тюремне заточення.

Маючи цілу челядь прислуги, Ленін вів тут барський спосіб життя, приділяючи багато часу відпочинку на природі та застіллям з місцевими багатіями.

Більшовицька партія його фінансувала по повній програмі і він ні в чому собі не відмовляв.

Можна прочитати багато недоречностей і в шкільних підручниках з історії наших часів.

Що стосується легенд і міфів, то в них може бути значно більше правди, ніж у підручниках історії, бо вони передавались простими людьми із вуст у вуста і не переслідували мети догодити тому чи іншому правителю.

Мої сумніви стосовно існування церкви на болоті розвіяв Валерій Васильович Козак, академік УАН. На його думку, виявлена порожнина, через яку виходить сильний енергетичний потенціал на місці забудови музею сучасного апібжільництва, могла мати один чи навіть більше відводків, які проходять у напрямку смт Погребище, Вінницької обл.

Погребищенський район і південь Ружинського району — це своєрідні мікрокарпати. На цьому плато зіткнулися дві тектонічні плити і через мільйон років тут буде сформований великий гірський масив. Тому не випадково усі терени цієї місцевості пронизані глибокими ярами, байраками і високими пагорбами, які тягнуться аж до села Рогачі Ружинського району. Через зіткнення тектонічних плит поверхня землі постійно піднімається. Тому не випадково в Погребищенському районі річки течуть і на південь, і на північ. Подібного немає ні в одному регіоні України. Це наочне підтвердження зародження гірського масиву.

При зіткненні тектонічних плит в деяких місцях земної кори можуть формуватися розломи і пустоти, через які просочується внутрішня енергетика нашої планети.

Тож виявлена порожнина на місці майбутнього музею сучасного апібджільництва в с. Рогачі, яка сформована в результаті розлому, могла утворити відводок у сторону Погребище.

Церква ж будувалася не на болоті, а на рівному припіднятому глинястому степку. Враховуючи те, що це місце розташоване в глибокій впадині, то відводок порожнини міг бути дуже близько до поверхні землі і тут відчувався сильний позитивний потенціал. Зазвичай, в давнину усі церкви будувалися на місцях з позитивною енергетикою. Тож не дивно, що не на пагорбі, а в глибокому яру була побудована церква. Згідно з легендою до цієї церкви відбувалося велике паломництво як з областей нинішньої України, так і з різних кінців світу. Завдяки купцям чутки про чудотворні цілющі дії цієї церкви поширювалися по всьому світу.

Залишається загадкою, як тисячі років тому люди, які не мали ніякого технічного обладнання, визначали місця позитивної енергетики, яка дозволяє лікувати людей. Думаю, що правий академік Козак В.В., який стверджує, що в глибоку давнину людина жила в природі, а природа в ній і це є не злитне і не роздільне. Тож стародавня людина мала значно більші можливості в пізнанні тайн природи. В подальшому людина старалася бути поряд з природою, а в останні часи над нею і від цього багато чого втратила.

Метрів сто від церкви протікала річка з теперішньою назвою Оріховатка, яка впадає в річку Рось. Рівненьке підвищене плато навколо церкви було покрито лісним масивом і ніщо не передвіщало біди.

Спокій цього місця був порушений зі створенням ставка в районі нинішнього села Морозівка Погребищенського району Вінницької області.

Вода не підтоплювала церкву, бо вона була на підвищеному плату, але розмочила ґрунти і згідно з розповідями, які дійшли до наших часів, люди проклали до церкви і навколо неї кладки із дерева. По цих кладках навіть рухалися підводи і гарби.

Ґрунти, що були під церквою представляють собою тверду глину, але як кажуть в народі: «Вода і камінь точить». Тож згодом глина розм’якла і не утримала споруду. Судячи з того, що церква опустилася раптово, порожнина, яка була під нею, мала великі розміри. Ґрунти, що опустилися разом із церквою перекрили цю майже горизонтальну порожнину. Зі зникненням цієї церкви згодом згас і інтерес до села Рогачі.

Дещо пізніше Отто Оноракі, отримавши від цариці землі в Україні, недалеко від цього місця побудував дамбу з водяним млином. Утворений ставок повністю зрівняв місце, де була похоронена в болотистих надрах церква з її чудотворними властивостями.

Подібне я уже бачив у Туркменії у 1973 році в горах поблизу м. Бахардем. Там у підніжжя гір є велика природна печера, яка веде до підземного озера, в якому ми купалися після кожного повернення з пустелі. Доволі крутий спуск (220 м) завершується чудовим видом озера. Довжина озера 70 м, ширина 30 м, глибина 18 м, температура води 40°С, у воді багато сірководню, висота стелі 25 м. Якщо в кінці озера пірнути на 2,5 м, то випірнеш у наступному озері, яке ще більше. Із цього озера іде печера аж в Іран. Довжина печери 40 км. Печера мала відводок, який піднімався круто вгору і завершувався великою порожниною. Так збіглося, що на гірському плато прямо над цією порожниною була розташована ферма і ніхто про це навіть не здогадувався. Каракумські гори дуже крихкі і з часом вони перетворяться на пісок. Тож не дивно, що в одну із ночей трапився обвал і в одну мить ферма зникла з поверхні плато разом з вівцями. На ранок краї обвалу обсипались і ніщо навіть не нагадувало, що тут було плато, на якому була розташована ферма.

Ті обвали, що були раніше в селі Рогачі теж вказують на те, що це не штучні, а природні печери (пустоти). Якби вони були штучні, то під час обвалу навіть на глибину понад 6 м люди не змогли б побачити входи у печеру. Вони були б перекриті ґрунтом, що обвалився. Але ж обвали були на значно більшу глибину і отвори спостерігалися. Тож це є природні пустоти.

Існує ще одна легенда, що ще задовго до появи міста Іргачов тисячі років тому тут було велике місто, яке опоясувала зі сходу, з півночі і заходу повноводна річка Оріховатка, а з півночі був земляний вал від нинішнього села Морозівка до урочища перед притоком річки. Залишки трипільської культури в ґрунтах підтверджують цю легенду.

 

Що стосується місця музею сучасного апібджільництва, то тут теж відкривається багато цікавих речей. Так при знятті ґрунту під фундамент майбутнього будинку вигорнули понад 300 скелетів дрібних домашніх тварин: овець і кіз та різні черепки. Це була дуже дивна знахідка, бо не схожа на цвинтар для тварин. Якби це був цвинтар, то тут були б і скелети свиней, ВРХ і коней. Та і не міг бути цвинтар у центрі поселення.

На той час ми не надали цьому значення, але дещо пізніше зрозуміли, що це схоже на те, що до появи християнства на Русі тут мешкали язичники і це було місце поклоніння та приношення жертв своїм богам. Тож це було язичеське капище. Відсутність у знятому ґрунті золотих і срібних монет та прикрас із цінних металів вказує на дуже давній період жертвоприношень. Війни, епідемії, прихід християнства на Русь та монголо-татарська навала викоріняли залишки язичеської віри і традицій наших пращурів. Тож не дивно, що це місце було не заслужено забуте. Створення ж музею сучасного апібджільництва дасть можливість відродити булу славу цієї місцевості.

 

Позитивний потенціал тут настільки сильний, що навіть радіоактивний фон нижче природнього. В 1986 році ми завезли для фундаменту бетонні блоки із Вишгороду і тривалий час не застосовували їх, тому що вони вилучали значний радіоактивний фон. Через рік ми були дуже здивовані, коли при замірах радіоактивний фон був нижче природного. Це було схоже на фантастику і не піддавалося ніякому поясненню.

 

Створення музею сучасного апібджільництва - це доволі грандіозний проект, який включає в себе реконструкцію нинішніх будівель, будівництво павільйонів для апітерапії, руйнування деяких забудов, що були створені раніше, висаджування дерев, які будуть доповнювати позитивний потенціал надр землі і бджіл.

 

Приділена увага і воді, яка теж має свою магію і може творити чудеса.

 

 

На фото зображений перший варіант експоната вулика для апітерапії конструкції Миколи Лемішева і Володимира Тарасюка, що був представлений на виставці в Інституті бджільництва ім. Прокоповича. Поряд з експонатом Заслужений пасічник України Микола Іванович Лемішев. Це був найкращий в Україні винахідник пасічного реманенту, який створив усім відому Агропропромислову фірму «Меліса-93».

Майже у всіх регіонах України можна зустріти пасічників, що займаються апібджільництвом, деякі з них застосовують і біополе бджолиної сім’ї. На відміну від них, це бджолині павільйони нового покоління, які не мають аналогів навіть у провідних країнах світу. Тут існує комплексний підхід з поєднанням позитивної енергетики Матінки Землі (місця язичного і до язичного богопоклоніння), біоенергетики бджолиних сімей, енергетики води і рослинного світу та оздоровчого препарату при використанні бджолобіокоректора.

Випробувальний термін оздоровлення людини в апібудиночках музею завершений і починаючи з 2020 року, зателефонувавши за тел. 067-656-59-39, музей сучасної апітерапії може подивитись будь-яка людина, тобто він тепер виконує своє основне призначення.

При випробуваннях, які проходили майже чотири роки, ми безкоштовно приймали усіх бажаючих. Відмови не зазнала ні одна людина. Більше того, ми пропонували приїжджати до нас зі своїми знайомими лікарями, щоб вони підтвердили позитивні результати сеансів. Найкращі результати були отримали при онкологічних захворюваннях, серцево-судинних, потенції, цукровому діабеті, грижах, депресії. Чудові результати були і по іншим захворюванням. Найбільше нас цікавило укріплення або відновлення імунної системи та сприяння довголіттю людини.

Ідеї про те як покращити оздоровчу дію бджолиного поля на людину вітає в Навчальному центрі сільськогосподарських дорадчих служб України постійно. Для тих хто не знає нагадаю, що саме на базі цього центру створений перший в світі Музей сучасної апітерапії на Житомирщині.

За останні роки нам вдалося досягти чимало успіхів: так ми отримали імунний мед, який по якості немає рівних собі серед всіх медів України (цей мед бджоли перероблюють по три-чотири рази); при виборі місця для бджолиних оздоровчих будиночків ми враховуємо позитивний вплив землі. Тож не випадково Музей сучасної бджолотерапії розташований на місці старослов’янського язичного капища (місця поклоніння старослов’янським богам). Нам також вдалося посилити дію бджолиного поля і за рахунок використання рослинного світу та води.

В 2019 році наші бджолині оздоровчі будиночки були доповнені фітопарокамерою, яка виконує три функції, - оздоровлення тіла людини, фітоінгаляція дихальних шляхів і розкриття пор перед проходженням оздоровчої процедури на вуликах.

 

Науковці часто повторюють, що майже всі геніальні рішення прості і лежать на поверхні, варто бути уважнішим і мати терпіння. Тож розглядаючи пророщене насіння пшениці виникла ідея про створення бджолобіокоректора. Все доволі просто: використовується ефект пам’яті, при пророщенні зерен пшениці спеціальним розчином їм задається оздоровча пам’ять (при замочуванні на 3 години і на другий та третій день при зволоженні зерен, які вже знаходяться на вуликах. При проростанні ростків до 2-3 мм наш бджолобіокоректор готовий до роботи.

Давайте розглянемо принцип роботи нашого бджолобіокоректора.

Все що нас оточує, в тому числі і земля та бджоли, виділяють енергетику, тільки с тою різницею, що вона може бути позитивною або навпаки негативною. І коли ми на вуликах будемо пророщувати насіння пшениці, то тут дуже важливо, щоб зернам була закладена оздоровча пам’ять.

При проходженні бджолиного біополя через пророщені зерна їх оздоровча пам’ять буде трансформуватися на органи людини, яка лежить на вуликах, коректуючи кожен орган до частоти, яка створюється (існує) в здоровому стані.

І тут дуже важливо, щоб ні одне зернятко не було пошкоджено лежаком, на якому лежить людина.

Енергетика пророщеного зерна з оздоровчою пам’яттю позитивно впливає не тільки на людину, а і на бджолосім’ї, стабілізуючи їх роботу. Тому його варто прибирати з вуликів не зразу після завершення процедури, а через дві - три доби.

Небажано використовувати одне і те саме насіння для різних людей, тому що на пророщеному насінні буде залишатися пам'ять хвороб попередньої людини.

Витрати зерна на одну процедуру – 5 кг.

Дослідження завершені в жовтні 2019 року. Тож починаючи з 2020 року оздоровлення на пророщеному насінні буде застосовуватися дуже часто.

Варто також зауважити, що найскладнішим питанням в цьому проекті було створення препарату, який повинен формувати оздоровчу пам’ять у пророщених зернах. Але терпіння і колективний розум нашого центру дали можливість подолати і цю перепону.

В 2020 році основна увага буде приділена парковій зоні Музею і спортивному майданчику.

На завершення хочу коротко зупинитися на оздоровчих можливостях наших бджолиних будиночків.

 

Майже кожен день до нас надходять телефонні дзвінки з проханням розповісти про можливості оздоровлення. Всі надіються на чудо. Дійсно, доволі часто ми спостерігаємо чудеса, але вони обмежені. При відсутності ноги чи руки регенерація не відбудеться і апендицит чи пахова грижа не зникне. А ось те що під силу імунній системі, то тут можуть бути подолані навіть такі складні захворювання як онкологічні. Або людині з цукровим діабетом чи з іншим складним захворюванням потрібна операція,  а імунна система ослаблена, то в цьому випадку процедури на вуликах будуть дуже в нагоді.

Докладніше про музей та різні нюанси бджолиної терапії ви можете ознайомитись на нашому сайті www.auv.com.ua в розділі публікацій «Бджільництво» і «Наше здоров’я».

Створення першого в світі музею сучасної бджолиної терапії впише в історію України ще одну славну сторінку та зробить її відомою на весь світ

Бажаю щоб всі Ви були здорові і хай біда обходить Вас стороною.

З повагою.

Володимир Тарасюк, експерт дорадник,

засновник Музею сучасної бджолотерапії

067-656-59-39

Якщо у Вас є якась додаткова інформація щодо історії села Рогачі, то зателефонуйте нам і ми будемо вдячні Вам. Та інформація, з якою Ви ознайомились збиралася понад два десятоліття.