Відлуння Рогачівського храму

Село Рогачі Бердичівського району Житомирської області багате історичними пам’ятками. Однією з яких був храм Покрови Пресвятої Богородиці побудований моїм прапрапрадідом Отто Оноракі. Він був німець і служив в російській армії по запрошенню цариці. В той час було модно запрошувати іноземців для служби в армії. По завершенню служби цариця виділила йому чималу ділянку землі в с. Рогачі, де він побудував шість вітряних млинів і одного водяного. Залишки дамби, яку він побудував для водяного млина збереглися до наших днів в хорошому стані. Тож не випадково він отримав спочатку призвісько Орнаут, бо так називав він свій хліб, а згодом прізвище Мельничук, яке пов’язане з його млинами. Жінка Отто Оноракі була німкенею і звали її Марі. Це і зараз дуже поширене ім’я в Німеччині. В Рогачах її прозвали на український манер Марусею.

Третина села Рогачі може вважатися потомками Отто Оноракі і Марі Оноракі. Тобто усі хто має якесь відношення до прізвища Мельничук мають німецьке походження і є потомки Отто Оноракі. Моя бабуня по мамі теж була із роду Мельничуків.

Вивчаючи своє родове походження в 90-х роках минулого століття я зробив для себе дивне відкриття: майже усі російські царські родини, високі державні мужі того часу, прославлені полководці (в тому числі Суворов і Кутузов), науковці (окрім Ломоносова) та освоювачі Аляски і картографи нових земель були німцями. Російські історики давали їм російські імена і прізвища, скриваючи справжнє національне походження. Ця тенденція зберігається і тепер.

Тож не дивно звідки взявся на теренах України німець Отто Оноракі.

В центрі села Отто Оноракі запропонував побудувати церкву на місці обістя (садиби) Григорія на призвисько Маковей, який згодом отримав прізвище Маковенко, тому що на місці цієї садиби тисячі років тому було поклоніння язичним Богам, про це свідчили декілька камінців з зображенням сходу сонця із-за обрію, повного сонця, наростаючого місяця, повного місяця, зірок і ієрогліфів. Тобто наші предки одночасно поклонялися сонцю, місяцю і зірці, можливо Полярній, що багатьом вказувала шлях. На сьогоднішній день на цьому місці розбудований Рогачівський музей сучасної апітерапії.

Та так сталося, що з якихось причин Отто Оноракі не зміг домовитися з Григорієм Маковеєм і тому місце для церкви визначили 150 м західніше від бувшого місця поклоніння язичним та до язичним Богам. За збігом обставин на початку ХІХ століття поріднилися родини Маковенко і Мельничук. Павло Маковенко, -це був мій дід, а Фросина Мельничук – це моя бабуня.

Камінці з зображеннями сонця, місяця, зірки і ієрогліфів були закладені в фундамент церкви.

Мешканці села не радили Отто Оноракі будувати церкву на цьому місці, бо воно мало недобру славу і тому тут ніхто не поселявся і навіть побоювались випасати на цій землі худобу. Але Отто Оноракі будучи прогресивною людиною не вірив містиці і тому не змінив свого рішення. А можливо на нього вплинула легенда, згідно якої ще задовго до хрещення Русі на цьому місці стояла часовня, яка була побудована греками і спалена русичами, разом з людьми, що укривались в ній надіючись на Боже спасіння. Та русичі, які служили татарам були так само безжальні і кровожерливі як і сьогоднішні московіти. Скоріше за все саме спалення заживо декількох десятків людей породило початок містичних історій. Згідно цієї ж легенди напередодні нападу русичів скарби з часовні були опущені в смолених бочках в криницю яка знаходилась в 40-70 метрах від церкви в східному напрямку.

Перед будівництвом церкви Отто Оноракі посперечався на велику суму грошей з паном з с. Морозівка, що зуміє побудувати дзвіницю як у Софійському соборі. Це йому не вдалося і він програв. Щоб не розорити свою сім’ю він застрелився. Не дивлячись на те, що він закінчив життя самогубством його похоронили на самому почесному місці під церквою. І це не дивно, бо церква була побудована не на гроші громади, а на його власні гроші. Дещо пізніше в молодому віці помер головний майстер, який керував будівельними роботами і його похоронили поряд Отто Оноракі. Краплю віри в містичне прокляття поставила смерть батюшки і порча води в криниці яка була викопана напроти церкви.

Після десятирічної перерви церква відновила свою діяльність, але прихожани традиційно віддавали перевагу церквам в селах Топори і Морозівці. Можливо із цих причин, а можливо із-за віри батюшок в містику вони тут довго не затримувались. Заможні люди тут не вінчалися і своїх дітей в цьому храмі не хрестили.

Ну а містичні історії продовжували наслоюватися одна на одну.

Найінтригуюча історія трапилася в 1916 році.

Йшла перша світова війна і через село проходили російські війська, переміщуючись в західному напрямку на зустріч німцям. Офіцери зайшли до церкви, щоб помолитися перед наступом на німців і тут один із них звернув увагу на кам’яний полутораметровий хрест, що стояв біля церкви.

-         Чи давно цей хрест стоїть тут? - зраділо запитав він у селян.

Селяни розповіли йому, що понад двадцять років тому покійний дід Василь Мельничук орючи відведену йому ділянку на громадському полі зачепив плугом камінь, а коли почав розкопувати, щоб його прибрати, камінь виявився хрестом, який стояв на камінній плиті. Хрест зірвали з плити, перевезли в село і встановили біля церкви.

-         А плиту, на якій стояв хрест, ви піднімали? - поцікавився офіцер.

Селяни пояснили йому, що хрест стояв в отворі плити і для того щоб витягнути його не було необхідності піднімати плиту.

-         Покажіть місце де стояв в полі хрест, - попросив офіцер.

Пройшло більше двадцяти років і вже не було в живих ні одного чоловіка із тих хто приймав участь у викопуванні і витаскуванні хреста. Тож так ніхто й не зміг достовірно указати місце, де він знаходився.

Зрозумівши, що попереднє місце хреста встановити неможливо, офіцер показав селянам свою каблучку на якій були такі ж самі ієрогліфи як і на хресті. Ці ієрогліфи указували на місце захоронення родинного скарбу з дорогоцінним камінням, золотими та срібними прикрасами. Століттями каблучка передавалась від покоління до покоління та так і не виконала свого завдання.

Прознав про скарби селяни три зими палили на цьому полі багаття, свердлили свердловини та копали ями та так і не найшли тієї плити на якій стояв хрест. Добре заробив на цьому тільки коваль, який кожен день кував свердла і заступи, які користувалися шаленим попитом.

А всі військові, що заходили до церкви через кілька днів загинули в бою разом з офіцером нащадком скарбу. Це ж повторилося і з офіцерами та козаками білих в громадянську війну, які відвідали богослужіння в церкві. Всіх їх на другий день порубали будьонівці. Звичайно, це скоріше за все був збіг обставин, але коли подібних фактів багато, то люди вірять в містику.

У ці часи відбулася боротьба між  Польщею та Російською імперією і наприкінці 18 століття Рогачі надовго стали частиною православної Російської імперії, позбувшись католицьких утисків. Рогачівська церква була типовою для того часу трикупольною деревяною спорудою. Розкішною була церковна бібліотека. Не дивлячись на невеличкий прихід і часті перерви в службах із-за відсутності батюшки в Рогачівському Покровському храмі перебувало чимало рідкісних стародруків, виданих у друкарнях Києва, Чернігова, Москви. Особливо виділялось велике і коштовне напристольне «Євангеліє», яке виносили з вівтаря для читання мирянам під час богослужіння. Крім нього, у храмі перебували книги «Апостол», «Псалтир», «Часослов», «Житія святих», «Тріоді», «Служебники», молитвослови, збірки акафістів. Оригінальним явищем того часу була обов’язкова наявність у Рогачівській церкві медичних книг — «Пастырское увещание о привитии коровьей оспы», «Лечение болезней простыми средствами» і т. п.

Дзвіниця церкви була на чотири дзвони. Найбільший важив 12 пудів (200 кг), ще один — 8 пудів, а два менші — по 3 пуди.

За всю історію існування Рогачівського храму Покрови Пресвятої Богородиці довше всіх тут затримався батюшка Дмитро. Спочатку він правив в Морозівському храмі, а із-за відсутності батюшки в Рогачах, то йому доводилося по великим святам справляти службу і в храмі Покрови Пресвятої Богородиці. В 1908 році він переселився в село Рогачі в попередньо побудований маєток неподалік церкви. Будучи людиною прогресивною як і Отто Оноракі він не вірив в містику. Біля маєтку на уклоні батюшка Дмитро створив земляні тераси, на яких посадив величезний сад, а в верхній частині ділянки насипав гірку, на якій розмістив альтанку. Внизу біля ставка вирощувалась городина. Серед фруктових дерев на двох верхніх терасах розміщувалася пасіка, яка налічувала понад 100 бджолосімей. Саме батюшка Дмитро навчив мого діда Павла Маковенко і бабусіних братів Петра і Григорія Мельничуків рамочному бджільництву, яке в подальшому швидко поширилося серед пасічників села. В 1919 році на 49-му році батюшка Дмитро помер. Чудовий садок  батюшки перейшов до громади і його взяв в оренду мій дід Павло. З появою колгоспу садок і пасіка стали  частиною колгоспного господарства, але через кілька років садок був вирубаний, а пасіка занедбана. Від булої слави попівського садка залишилося тільки дві липи.

В маєтку батюшки була розміщена школа, яка проіснувала до 1939 року.

Не дивлячись на значні перерви в службі, які інколи затягувались на роки, Рогачівський храм продовжував функціонувати наповнюючи його новими містичними історіями.

На жаль, так трапилося, що в 1957 році заздренні очі батюшка при ремонті церкви побачили, що громовідвід, який заходить із хреста в дзвіницю виготовлений із платини. В одну із місячних ночей він заліз на дзвіницю і украв громовідвід. На другий день, коли він фарбував хреста, поривом вітру його підкинуло на мотузковій драбині і вдарило об бік дзвіниці. Через декілька днів він помер, а ще через тиждень після його смерті в церкву попала блискавка і вона згоріла. Матушка (жінка священика) здала платину державі, яка виділила їй щедру нагороду 25% від загальної вартості платини.

Ось так з вини жадібного попа була втрачена цінна реліквія, а разом з церквою були втрачені і тисячолітні артефакти – це камінці з зображеннями сходу сонця із-за обрію, повного сонця, наростаючого місяця, повного місяця і зірки. Зі слів мешканців села Олексія Грицаюк і Марії Іванівни Мельничук по ініціативі голови колгоспу Гранківського фундамент церкви був розібраний і все каміння разом з артефактами було використане для реконструкції греблі сільського ставка в 1959 році. - Нехай людські гріхи омиває вода, - висловився голова колгоспу Гранківський, коли розмальоване ієрогліфами каміння закладали в фундамент.

На той час здавалось, що це остання завершальна містична історія цього храму, але це не так.

Так сталося, що перед пожежею в підвальних приміщеннях церкви роками зберігалися тони дусту, які належали місцевому колгоспу. На той час це був єдиний засіб для боротьби з шкідниками. Після пожежі дуст перемішався з попелом і землею і в такому стані зберігався майже 6 десятиліть прикритий шаром глини.

Дуст (ДДТ), як стійкий органічний забруднювач, може зберігати свою токсичність до 200-т років. Період напіврозпаду в повітрі під дією сонячного світла відносно швидкий – близько 2-х діб, у поверхневому ґрунті – від 2-х до 30 років (в залежності від складу гранту), у воді – до 150 років.

Завдяки старанням підприємця Василя Кучеренко зараз на цьому місці відроджена нова церковна будівля. В новому храмі немає тисячолітніх артефактів, але поряд з ним залишилось відлуння старого храму.

Так сталося, що при спорудженні фундаменту майбутнього храму сотні тон ґрунту разом з дустом, який був перемішаний з глиною, перемістили в промоїну обабіч дороги в 100 метрах від водойми. Тривалий час розповсюджувався сморід дусту, але згодом він вивітрився в поверхневому шарі і ніхто більше не звертав на це уваги. Ніхто також не звернув уваги і на те, що в ставку, який називають Громадським, в десятки разів зменшилось кількість риби, а ті карасі яких відловлювали мали неприємний запах. Я грішив на вплив синьо-зелених водорослей, а академік Валерій Козак стверджував, що це вплив інсектицидів, які надходять з полів.

Крапку на «і» поставив Володимир Зоряний, який восени 2025 року після дощу взяв аналіз води яка просочувалася з землі в Громадський ставок. До цього його спонукав неприємний запах, який вилучав дуст. Послідуючі аналізи показали, що вода з розчиненим дустом надходить не постійно, а періодично, вірогідно коли дощові води проникають до шарів залягання дусту. Стало зрозуміло, що академік Валерій Козак був правий, що масове зникнення риби криється в інсектициді, але не з полів, а від проникнення розчиненого дусту в водойму. Можливо саме цим пояснюється часткова загибель риби і в орендованому ставку, що розташований нижче і який називають Панським.

Аналіз води зі свердловини, яку зробили напроти церкви показав, що вода в такому вигляді непридатна для споживання.

Згідно законодавства України будівельники нового храму при виявлені дусту в шарах землі мали призупинити роботу і проінформувати про це Міністерство екології та природних ресурсів. Далі було б прийняте рішення про консервування в герметичні ємкості ґрунту з дустом та послідуюче захоронення або заборона подальших робіт.

На думку фахівців зараз можливі два варіанти:

Перший – це підняття всього ґрунту з промоїни з послідуючою консервацією в ємкості і вивезення для захоронення. Тепер сотні тон зайвого ґрунту буде підлягати консервуванню.

Другий більш дешевий варіант – це накрити промоїну додатковим 2-х метровим шаром глиняного ґрунту з послідуючим асфальтовим або бетонним покриттям. Це покриття має бути надійним, а не таким як на дорогах між сільськими населеними пунктами. Тобто по місцю промоїни прокласти дорожнє полотно, змістивши дорогу на 15-20 метрів в східному напрямі, щоб виключити можливість проникнення дощової води в ґрунт до дусту та створити надійний водовідвід дощової води.

Дещо складніше складається ситуація з обома ставками. Те що в розчиненому вигляді попало в воду воно розповсюдилось по всьому їх ложе. І де більше осіло дусту в мул разом з відмираючими водоростями, де менше, а де його зовсім немає тепер не визначиш. Звичайно, що дуст в мулі знаходиться в незначній кількості, але навіть його мікстурні дози здатні наносити велику шкоду рибопродуктивності та здоров’ю людей.

Ситуація погіршена із-за варварського знищення прибережної рослинності в природоохоронній зоні. Знищено до нуля понад сотню дерев і кущів. А загальна кількість знищених дерев, які росли на схилі, сягає понад сім сотень. Це найгрубіше порушення законодавства України.

Ось так відлуння Рогачівського храму Покрови Пресвятої Богородиці знову в котрий раз нагадало про своє містичне минуле.

Володимир Тарасюк, експерт дорадник

067-656-59-39