Секрет села Рогачі (Музей сучасної апітерапії)

В статті «Перший у світі музей сучасної апітерапії (бджолиної терапії) створюється на Житомирщині» частково говорилось про унікальність цього місця, тим більше, що село Рогачі, в якому створюється музей, має славну і доволі давню історію.

Невеличкий населений пункт Рогачі знаходиться в глухомані Житомирської області, але тисячі років тому тут процвітало доволі бурхливе життя.

Село Рогачі розташоване в південно – східній частині Ружинського району Житомирської області в 16 км від райцентру Ружин, в 125 км від обласного центру – міста Житомир і в 160 кілометрах від Києва. Через село протікає річка Оріховатка, яка південніше смт Погребище впадає в річку Рось.

В минулому землі поза селом зі східної і південної сторін були вкриті густими лісами і болотами, а з півночі та заходу село прикривалось від ворогів крутими схилами і річкою Оріховаткою. На схід від села і зараз збереглися унікальні, мальовничі схили з залишками дрімучого лісу.

В кілометрі від околиці села з північного сходу на південь тягнувся Караванський шлях, яким ще у ХVIII столітті йшли каравани купців із сходу до Галичини, Європи, Москви, проходили валки чумаків з сіллю.

До середини 20–х років ХХ ст. на перехресті доріг з Рогачів та Караванського шляху стояла корчма, де відпочивали подорожні і місцеві мешканці. В районі Вербичок, так іменується місце, яке було південніше корчми в 50-х і на початку 60-х років минулого століття ми ще знаходили старовинні монетки.

За офіційними даними с. Рогачі відоме з ХVIII століття. Свою назву Рогачі отримало в 1746 році. Належало до Погребищанського ключа, а у 1790 році перейшло до генерала Любовицького, який у 1805 році продав його пану Карницькому за 70 тис. рублів золотом. Карницький побудував маєток на околиці села, де мешкав зі своєю родиною: дружиною та синами - Цезарем і Венциславом.

Палац побудували в 1808 році по проекту архітектора з Києва Кароля Іваницького в неокласичному стилі. Кошторис будівлі садиби – 69 тисяч рублів, по мірках того часу це була дуже істотна сума. В подальшому Венцислав Карницький ще багато разів змінював деякі деталі палацу. Останні зміни він зробив на початку ХХ століття.

Сама вишукана архітектурна деталь палацу, яка відразу звертає на себе увага, – масивний портик із шістьма так званими коринфськими колонами й збереженим до наших днів гербом сімейства Карницьких.

Венцислав Карницький дуже любив коней, у нього була стайня арабських скакунів, третя по величині в південно-східних межах колишньої Річі Посполитої.

Колись восьмеро коней мого діда забрели на панське поле і їх закрили в стайні Карницького. Дід попросив пана, щоб він віддав йому коней, на що той відповів:

- Павло, чув я від людей, що ти найдужчий в селі і тебе прозвали Дубинчаком. Якщо перекинеш будь-якого зі своїх коней через мій мур, то забирай коней без всякого викупу та ще й у придачу візьмеш двох моїх арабських скакунів. А якщо не перекинеш, то усі твої коні залишаться у мене.

-  Погоджуюсь пане, тільки не поруште своє шляхетське слово та накажіть слугам привести до муру гнідого жеребця - відповів мій дід.

Гнідий жеребець був розкішним конем і пан Венцислав був упевнений, що не зможе мій дід перекинути декілька центнерів через мур та він помилився.

Дід поставив передні ноги жеребця на вершину муру і щосили вдарив лозиною по його «горішкам». За секунду кінь перецибнув мур тай поскакав щодуху додому.

Здивувався Карницький такому простому рішенню тай сказав дідові:

- А ти Павло дуже розумний. Забирай своїх коней та візьми ще двох скакунів.

Цей випадок підтверджує, що пан Карницький був чесною і порядною людиною.

До наших днів від стайні нічого не збереглося, можна побачити тільки залишки великого льоху на території садиби.

Ще однією історичною та архітектурною пам’яткою був храм Покрови Пресвятої Богородиці побудований моїм прапрапрадідом Отто Оноракі. Він був німець і служив в російській армії по запрошенню цариці. В той час було модно запрошувати іноземців для служби в армії. По завершенню служби цариця виділила йому чималу ділянку землі в с. Рогачі, де він побудував шість вітряних млинів і одного водяного. Залишки дамби, яку він побудував для водяного млина збереглися до наших днів в хорошому стані. Тож не випадково він отримав спочатку призвісько, а згодом і прізвище Мельничук.

Третина села може вважатися його потомками. Тобто усі хто має якесь відношення до прізвища Мельничук мають німецьке походження і є потомки Отто Оноракі. Моя бабуня по мамі теж була із роду Мельничуків.

Перед будівництвом церкви Отто Оноракі посперечався на велику суму грошей з паном з с. Морозівка, що зуміє побудувати дзвіницю як у Софійському соборі. Це йому не вдалося і він програв. Щоб не розорити свою сім’ю він застрелився. Не дивлячись на те, що він закінчив життя самогубством його похоронили на самому почесному місці під церквою. І це не дивно, бо церква була побудована не на гроші громади, а на його гроші.

У ці часи відбулася боротьба між Польщею та Російською імперією і наприкінці 18 століття Рогачі надовго стали частиною православної Російської імперії, позбувшись католицьких утисків. Рогачівська церква була типовою для того часу трикупольною деревяною спорудою. Розкішною була церковна бібліотека. У Рогачівському Покровському храмі перебувало чимало рідкісних стародруків, виданих у друкарнях Києва, Чернігова, Москви. Особливо виділялось велике і коштовне напристольне «Євангеліє», яке виносили з вівтаря для читання мирянам під час богослужіння. Крім нього, у храмі перебували книги «Апостол», «Псалтир», «Часослов», «Житія святих», «Тріоді», «Служебники», молитвослови, збірки акафістів. Оригінальним явищем того часу була обов’язкова наявність у Рогачівській церкві медичних книг — «Пастырское увещание о привитии коровьей оспы», «Лечение болезней простыми средствами» і т. п.

Дзвінниця церкви була на чотири дзвони. Найбільший важив 12 пудів (200 кг), ще один — 8пудів, а два менші — по 3 пуди.

На жаль, так трапилося, що в 1957 році заздренні очі батюшка при ремонті церкви побачили, що громовідвід, який заходить із хреста в дзвіницю виготовлений із платини. В одну із місячних ночей він заліз на дзвіницю і украв громовідвід. На другий день, коли він фарбував хреста, поривом вітру його підкинуло на мотузковій драбині і вдарило об бік дзвіниці. Через декілька днів він помер, а ще через тиждень після його смерті в церкву попала блискавка і вона згоріла. Матушка (жінка священика) здала платину державі, яка щедро її вознаградила 25% від загальної вартості платини.

Ось так з вини жадібного попа була втрачена цінна реліквія, але зараз на цьому місці відроджується нова церковна будівля.

Не дивлячись на те, що село Рогачі отримало свою назву в 1746 році, тут і раніше мешкали люди. Археологічною експедицією на чолі з археологом В.К. Гончаровим знайдені сліди трипільської культури.

Археологом В.Т. Антоновичем зареєстровано городище між селами Топори та Рогачі (пізніше віднесене В.К. Гончаровим до черняхівської культури ).

Протягом декількох тисячоліть тут точилася боротьба місцевого населення з чужаками, які часто приходили на багаті землі з півдня, заходу та сходу. Ця боротьба закінчувалася то перемогою тубільного населення /фракійців/, то асиміляцією зі скіфами, то окупацією території готами.

Тривалий час на теренах с. Рогачі проживали анти. Анти – це носії черняхівської культури, які заселяли лісостеп від Дніпра до Дністра. Дещо пізніше сюди прийшли уличі.

У 885 році утвердившись у Києві князь Олег розпочинає боротьбу з уличами та їхніми сусідами тиверцями. Князь будує лінію городів і заселяє їх людьми. Так у верхів’ях Росі та Роставиці появляються міста Ростовець, Неятин та Іргачов. Іргачов - це була назва с. Рогачі до ХVIIІ століття. В селі Рогачі зареєстровано овальне городище, що мало назву Замок. Аванпостом Іргачова було село Городок, яке в документах ХVIIІ ст. називалося Підгородком. Біля городка є урочище Райки – назва городської околиці; рай – це назва загороднього дому князя.

Місто Іргачов (Грачов, Рогачів, друга і третя його назви) при князі Володимирі Мономаху було певною сторожею з півдня. З 1169 року місто і навколишні землі належать Володимиру Мстиславовичу.

Невдовзі Київська Русь зазнала монголо – татарської навали, але руйнувань чи яких-небудь інших слідів в літописі не виявлено. Можливо, що татари пройшли стороною або ж місто відкупилося.

У ХIV ст. Золота Орда розпадається і цим скористався литовський князь Ольгерд. Він підпорядковує землі Поросся і в тому числі місто Іргачов.

З 1602 року Іргачов належить брацлавському воєводі князеві Збаразькому. Люд тут вільно орав землю, хто де хотів і лише пізніше з них стали брати десятину та заставили платити поволочений податок. В містечку було багато церков та жителів грецького походження.

За легендами, які дійшли до наших днів місто Іргачов (Рогачів) в ХVII столітті було зруйновано татарами. Згідно одній із легенд велика кількість мешканців міста тікаючи від татар попала в засідку і була потоплена в річці Топірець. Ті що уціліли, зібравшись на пагорбі, оплакували своїх рідних, що загинули від татарських стріл. В подальшому на місці пагорба, річки Топірець і м. Рогачів з’явились села, які отримали відповідну назву Ревуха (нині Зоряне), Топори і Рогачі.

Були періоди, коли село Рогачі було під Польщею. Тож не випадково одна із вулиць села носить назву Ляхецька.

Є багато цікавих фактів пов’язаних із стародавнім містом Іргачов (Рогачів) та найінтригуюча історія трапилася в 1916 році.

Йшла перша світова війна і через село проходили російські війська, переміщуючись в західному напрямку на зустріч німцям. Офіцери зайшли до церкви, щоб помолитися перед наступом на німців і тут один із них звернув увагу на кам’яний полутораметровий хрест, що стояв біля церкви.

-  Чи давно цей хрест стоїть тут? - зраділо запитав він у селян.

Селяни розповіли йому, що понад двадцять років тому покійний дід Василь Мельничук орючи відведену йому ділянку на громадському полі зачепив плугом камінь, а коли почав розкопувати, щоб його прибрати, камінь виявився хрестом, який стояв на камінній плиті. Хрест зірвали з плити, перевезли в село і встановили біля церкви.

-  А плиту, на якій стояв хрест, ви піднімали? - поцікавився офіцер.

Селяни пояснили йому, хрест стояв в отворі плити і для того щоб витягнути його не було необхідності піднімати плиту.

-  Покажіть місце де стояв в полі хрест, - попросив офіцер.

Пройшло більше двадцяти років і вже не було в живих ні одного чоловіка із тих хто приймав участь у викопуванні і витаскуванні хреста. Тож так ніхто й не зміг достовірно указати місце, де він знаходився.

Зрозумівши, що попереднє місце хреста встановити неможливо, офіцер показав селянам свою каблучку на якій були такі ж самі ієрогліфи як і на хресті. Ці ієрогліфи указували на місце захоронення родинного скарбу з дорогоцінним камінням, золотими та срібними прикрасами, який було захоронено ще в ХVII столітті при нападі татар на місто. Майже три століття каблучка передавалась від покоління до покоління та так і не виконала своєї задачі.

Прознав про скарби селяни три зими палили на цьому полі багаття, свердлили свердловини та копали ями та так і не найшли тієї плити на якій стояв хрест. Добре заробив на цьому тільки коваль, який кожен день кував свердла і заступи, які користувалися шаленим попитом.

Безпосередньо під селом Рогачі проходить багато печер, які використовувалися для збереження жінок і дітей в період навали ворога. Усі печери знаходяться в аварійному стані (за період з 1885 по 1925 рік було декілька обвалів) і тому їх дослідження неможливе. Не виключено, що вони мали з’єднання з природною порожниною для відводу ґрунтових вод.

Існує легенда про сховані в криниці скарби в бочках з попередньої церкви, яка згоріла в період татарської навали. До речі, Отто Оноракі будував церкву на тому ж місці де була і попередня церква, яка була тут побудована греками ще задовго до хрещення Русі князем Володимиром. Криниця, в якій були схоронені скарби, знаходилася в 40-70 метрах від церкви в східному напрямку.

В 1895 році при обвалі на старій присадибній ділянці Дунських одна дівчина, зробивши драбину з мотузків, спустилася в печеру і винесла звідти перлини та деякі жіночі прикраси і тут же померла. Перелякані люди закидали місце обвалу гноєм. Вони вважали, що дівчину вразила нечиста сила, яка охороняє скарби.

Існує легенда і про церкву, яка чомусь стояла на болоті. Коли в церкві йшло служіння, вона разом з присутніми в ній людьми опустилась у болотну трясовину. Тривалий час тільки верхівка хреста указувала на її місце. Згодом і хрест зник у болотній гущі. Це місце і тепер зовуть «У хреста». В дитинстві ми лягали на землю, щоб почути як б’ють дзвони в затонулій церкві.

Недалеко від присадибної ділянки Макарушків в 1905 році жили два брати, яким було вже за сорок років і вони були нежонаті. Про таких в народі кажуть: живуть як бобелі. Восени о 6-й годині ранку піднявся молодший брат поратися, сунув він вила в яму, щоб набрати жому (відходи від цукрового буряка при виробництві цукру), а яма пуста.

-  Петро вставай, у нас жом украли, - звернувся він до старшого брата.

-  Ти що здурів, хто це буде красти з ями жом, коли на цукровому заводі в сусідньому селі його тьма тьмуща, - відповів Петро.

Та підійшовши до ями вони тільки руками розвели, бо яма і насправді була пуста. А коли розвиднилося, то вони побачили, що їхній жом провалився в здоровенну печеру.

В той же день спустили на мотузках в печеру одного із любителів пошуку скарбів, але його факел погас і він злякано закричав:

-  Жом на купці, стіни гладенькі, стеля висока, тягніть!

Ось так і завершилося останнє дослідження печери під стародавнім містом Іргачов.

Черговий обвал печери відбувся після проливних дощів в 1925 році на дорозі напроти церковно-прихоцької школи (нині поряд знаходиться сільська рада). Під обвал попала 9-ти річна дівчинка, що перебігала дорогу. Дівчинку спасли, але ніяких спроб дослідити печеру не було.

З давніх часів село Рогачі Ружинського району Житомирської області було оповито різними легендами і таємницями. Порожнини, які є під селом, сприймались за штучні печери, що були зроблені в глибоку давнину для переховування від нападів ворогів. Та скоріше за все вони мають природне походження. Тому що обвали, які були раніше, говорять про те, що ці порожнини мають великі розміри.

Штучно зробити такі печери не було необхідності, та це і не просто і при застосуванні сучасної техніки. Можна тільки припустити, що колись під містом Іргачов (Рогачів) була зроблена невелика штучна печера, яка випадково з’єдналася з природною порожниною.

Викликала сумнів одна із легенд про церкву, яка чомусь стояла на болоті. Коли в церкві відбувалося Великодні служіння, вона разом з присутніми в ній людьми опустилася у болотну трясовину. Ніхто із присутніх людей, що були в церкві і поряд з нею не врятувався. Їх усіх поглинула болотна гуща. Тривалий час тільки верхівка хреста указувала на її місце. Згодом і хрест теж зник. Але і після зникнення хреста мешканці навколишніх поселень ще довго приходили сюди, щоб поклонитися загиблим. Навіть ще на початку ХІХ століття тут відбувалися молебні. Звичайно, це є підтвердженням справедливості існуючої легенди, але тут дещо не в’яжеться.

Наприклад, виникає звичайне запитання: навіщо було будувати церкву на болоті та ще й на трясовині? Чому вона була побудована за містом?

В молодості я виходив тисячі кілометрів по тайзі Уралу, Новосибірської області і Красноярського краю. Добре знаю можливості болота і трясовини. І сам не раз попадав у болотяне жерло.

Болото і трясовина справді має властивість засмоктувати усе, що в неї потрапляє. Але цей процес не є раптовим, тож у людей, які перебували в церкві на богослужінні, а тим більше біля церкви була можливість врятуватися. Церква була дерев’яна, а болото засмоктує тільки намоклу деревину — це теж не в’яжеться з відомими нам законами фізики.

Не знаходячи відповіді на ці запитання, я з великим сумнівом ставився до цієї легенди, хоча з іншого боку вона виглядала дуже достовірно. Тим більше, що, як ми уже знаємо, складно довіряти історичним літописам, бо в більшості випадків їх писали в угоду тому чи іншому правителю. Для прикладу можна заглянути в історію КПРС, де розповідається про те як знущався російський цар над В.І. Леніним, заславши його в с. Шушинське, замовчуючи про те, що він був засланий у Красноярську губернію і як дворянин мав право вибору місця свого так званого заточення в цій губернії. Красноярська губернія простягалася на тисячі кілометрів: від Північного полюсу до Монголії і В.І. Ленін вибрав с. Шушинське, яке розташоване в Мінусинській впадині. Ця впадина належала до однієї із найкращих кліматичних зон земної кулі. Велика рівнинна впадина оточена горами і хребтом скоріше нагадувала не Сибір, а Швейцарію з її Альпами. Тут ростуть кавуни і дині, а помідори такі смачні і великі, яких не побачиш ніде на всій земній кулі.

Все це пояснюється тим, що Мінусинська впадина оточена гірським масивом: з півдня — Західними Саянами, на заході — Абаканським хребтом, з півночі — острогами Кузнецького Алатау і на сході острогами Східних Саян.

Завдяки цьому холодні вітри не мають змоги проникнути до впадини і тут створився своєрідний клімат не схожий не те що на сибірський, а і на інші терени земної кулі.

В 1972 році я кілька разів відвідував Мінусинську впадину і мав можливість поспілкуватися з хакаськими старожилами, котрі бачили Леніна в своєму дитинстві і з їх розповідей його заслання було більш схоже на курорт, ніж на тюремне заточення.

Маючи цілу челядь прислуги, Ленін вів тут барський спосіб життя, приділяючи багато часу відпочинку на природі та застіллям з місцевими багатіями.

Більшовицька партія його фінансувала по повній програмі і він ні в чому собі не відмовляв.

Можна прочитати багато недоречностей і в шкільних підручниках з історії  наших часів.

Що стосується легенд і міфів, то в них може бути значно більше правди, ніж у підручниках історії, бо вони передавались простими людьми із вуст у вуста і не переслідували мети догодити тому чи іншому правителю.

Мої сумніви стосовно існування церкви на болоті розвіяв Валерій Васильович Козак, академік УАН. На його думку, виявлена порожнина, через яку виходить сильний енергетичний потенціал на місці забудови музею сучасного апібжільництва, могла мати один чи навіть більше відводків, які проходять у напрямку смт Погребище, Вінницької обл.

Погребищенський район і південь Ружинського району — це своєрідні мікрокарпати. На цьому плато зіткнулися дві тектонічні плити і через мільйон років тут буде сформований великий гірський масив. Тому не випадково усі терени цієї місцевості пронизані глибокими ярами, байраками і високими пагорбами, які тягнуться аж до села Рогачі Ружинського району. Через зіткнення тектонічних плит поверхня землі постійно піднімається. Тому не випадково в Погребищенському районі річки течуть і на південь, і на північ. Подібного немає ні в одному регіоні України. Це наочне підтвердження зародження гірського масиву.

При зіткненні тектонічних плит в деяких місцях земної кори можуть формуватися розломи і пустоти, через які просочується внутрішня енергетика нашої планети.

Тож виявлена порожнина на місці майбутнього музею сучасного апібджільництва в с. Рогачі, яка сформована в результаті розлому, могла утворити відводок у сторону Погребище.

Церква ж будувалася не на болоті, а на рівному глинястому степку. Враховуючи те, що це місце розташоване в глибокій впадині, то відводок порожнини міг бути дуже близько до поверхні землі і тут відчувався сильний позитивний потенціал. Зазвичай, в давнину усі церкви будувалися на місцях з позитивною енергетикою. Тож не дивно, що не на пагорбі, а в глибокому яру була побудована церква. Згідно з легендою до цієї церкви відбувалося велике паломництво як з областей нинішньої України, так і з різних кінців світу. Завдяки купцям чутки про чудотворні цілющі дії цієї церкви ширилися по всьому світу.

Залишається загадкою, як тисячі років тому люди, які не мали ніякого технічного обладнання, визначали місця позитивної енергетики, яка дозволяє лікувати людей. Думаю, що правий академік Козак В.В., який стверджує, що в глибоку давнину людина жила в природі, а природа в ній і це є не злитне і не роздільне. Тож вона мала значно більші можливості в пізнанні її тайн. В подальшому людина старалася бути поряд з природою, а в останні часи над нею і від цього багато чого втратила.

Метрів сто від церкви протікала річка з теперішньою назвою Оріховатка, яка впадає в річку Рось. Рівненьке плато навколо церкви було покрито лісним масивом і ніщо не передвіщало біди.

Спокій цього місця був порушений зі створенням ставка в районі нинішнього села Морозівка Погребищенського району Вінницької області.

Вода не підтоплювала церкву, але розмочила ґрунти і згідно з розповідями, які дійшли до наших часів, люди проклали до церкви і навколо неї кладки із дерева. По цих кладках навіть рухалися підводи і гарби.

Ґрунти, що були під церквою представляють собою тверду глину, але як кажуть в народі: «Вода і камінь точить». Тож згодом глина розм’якла і не утримала споруду. Судячи з того, що церква опустилася раптово, порожнина, яка була під нею, мала великі розміри. Ґрунти, що опустилися разом із церквою перекрили цю майже горизонтальну порожнину. Зі зникненням церкви згас і інтерес до села Рогачі.

Дещо пізніше Отто Оноракі, отримавши від цариці землі в Україні, недалеко від цього місця побудував дамбу з водяним млином. Утворений ставок повністю зрівняв місце, де була похоронена в болотистих надрах церква з її чудотворними властивостями.

Подібне я уже бачив у Туркменії у 1973 році в горах поблизу м. Бахардем. Там у підніжжя гір є велика природна печера, яка веде до підземного озера, в якому ми купалися після кожного повернення з пустелі. Доволі крутий спуск (220 м) завершується чудовим видом озера. Довжина озера 70 м, ширина 30 м, глибина 18 м, температура води 40°С, у воді багато сірководню, висота стелі 25 м. Якщо в кінці озера пірнути на 2,5 м, то випірнеш у наступному озері, яке ще більше. Із цього озера іде печера аж в Іран. Довжина печери 40 км. Печера мала відводок, який піднімався круто вгору і завершувався великою порожниною. Так збіглося, що на гірському плато прямо над цією порожниною була розташована ферма і ніхто про це навіть не здогадувався. Каракумські гори дуже крихкі і з часом вони перетворяться на пісок. Тож не дивно, що в одну із ночей трапився обвал і в одну мить ферма зникла з поверхні плато разом з вівцями. На ранок краї обвалу обсипались і ніщо навіть не нагадувало, що тут було плато, на якому була розташована ферма.

Ті обвали, що були раніше в селі Рогачі теж вказують на те, що це не штучні, а природні печери (пустоти). Якби вони були штучні, то під час обвалу навіть на глибину понад 6 м люди не змогли б побачити входи у печеру. Вони були б перекриті ґрунтом, що обвалився. Але ж обвали були на значно більшу глибину і отвори спостерігалися. Тож це є природні пустоти.

Що стосується місця музею сучасного апібджільництва, то тут теж відкривається багато цікавих речей. Так при знятті ґрунту під фундамент майбутнього будинку вигорнули понад 300 скелетів дрібних домашніх тварин: овець і кіз та різні черепки. Це була дуже дивна знахідка, бо не схожа на цвинтар для тварин. Якби це був цвинтар, то тут були б і скелети свиней, ВРХ і коней. Та і не міг бути цвинтар у центрі поселення.

На той час ми не надали цьому значення, але дещо пізніше зрозуміли, що це схоже на те, що до появи християнства на Русі тут мешкали язичники і це було місце поклоніння та приношення жертв своїм богам. Тож це було язичеське капище. Відсутність у знятому ґрунті золотих і срібних монет та прикрас із цінних металів вказує на дуже давній період жертвоприношень. Війни, епідемії, прихід християнства на Русь та монголо-татарська навала викоріняли залишки язичеської віри і традицій наших пращурів. Тож не дивно, що це місце було не заслужено забуте. Створення ж музею сучасного апібджільництва дасть можливість відродити булу славу цієї місцевості.

Позитивний потенціал тут настільки сильний, що навіть радіоактивний фон нижче природнього. В 1986 році ми завезли для фундаменту бетонні блоки із Вишгороду і тривалий час не застосовували їх, тому що вони вилучали значний радіоактивний фон. Через рік ми були дуже здивовані, коли при замірах радіоактивний фон був нижче природного. Це було схоже на фантастику і не піддавалося ніякому поясненню.

Створення музею сучасного апібджільництва - це доволі грандіозний проект, який включає в себе реконструкцію нинішніх будівель, будівництво павільйонів для апітерапії, руйнування деяких забудов, що були створені раніше, висаджування дерев, які будуть доповнювати позитивний потенціал надр землі і бджіл. Буде приділена увага і воді, яка теж має свою магію і може творити чудеса.

Майже у всіх регіонах України можна зустріти пасічників, що займаються апібджільництвом, деякі з них застосовують і біополе бджолиної сім’ї. На відміну від них, це будуть бджолині павільйони нового покоління, які не мають аналогів навіть у провідних країнах світу. Впровадити це у життя буде не просто, але реально і на сьогоднішній день уже виконано понад 50% планових робіт. 

На фото зображений перший варіант експоната вулика для апітерапії конструкції Миколи Лемішева і Володимира Тарасюка, що був представлений на виставці в Інституті бджільництва ім. Прокоповича. Поряд з експонатом Заслужений пасічник України Микола Іванович Лемішев. Це був найкращий в Україні винахідник пасічного реманенту, який створив усім відому Агропропромислову фірму «Меліса-93».

Довідки за тел.: 067-656-59-39, 097-233-91-32, 095-548-05-28. 

Володимир Тарасюк, експерт - дорадник